У вівторок Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, що закликає до негайного обміну всіх українських військовополонених. Ця новина сколихнула серця багатьох киян, адже для столиці питання полонених – не просто рядок у новинах, а особиста історія сотень родин.
Вчора я зустрілася з Мариною Ковальчук на Майдані Незалежності. Її чоловік Петро – офіцер ЗСУ, перебуває в полоні вже понад рік. Щотижня вона приходить на зустрічі родин полонених біля Михайлівського Золотоверхого собору.
“Кожен дзвінок змушує моє серце завмирати. Коли бачу незнайомий номер, думаю – а раптом це новини про Петра?” – ділиться Марина, міцно стискаючи в руках червоний браслет із написом “Повернись живим”.
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, наразі в російському полоні перебуває понад 8 тисяч українців – як військових, так і цивільних. Для Києва, де мешкає значна частина родин полонених, резолюція ПАРЄ – промінь надії.
Що містить резолюція ПАРЄ
Документ, ухвалений у Страсбурзі, містить кілька ключових пунктів:
– Вимогу до Росії надати повний доступ Червоному Хресту до всіх місць утримання полонених
– Заклик до негайного повернення всіх цивільних осіб
– Вимогу припинити практику катувань та нелюдського поводження
– Створення міжнародного механізму контролю за умовами утримання
“Це потужний сигнал міжнародної спільноти, – коментує Олексій Матвієнко, координатор громадської організації ‘Повернення’, що працює на Подолі. – Але для родин важлива не так резолюція, як реальні дії”.
На Михайлівській площі щонеділі збираються десятки киян – родичі полонених. Серед них я зустріла Наталю Сергієнко, маму 22-річного Максима. “Мій син захищав Маріуполь. Вже 18 місяців я не знаю, в яких умовах він перебуває. Документи – це добре, але ми хочемо бачити результат”, – каже жінка, витираючи сльози.
Київські ініціативи підтримки
Столиця не залишається осторонь проблеми. На Хрещатику волонтери “Блакитного птаха” збирають листи підтримки для полонених. “За місяць кияни написали понад 3000 листів”, – розповідає координаторка проекту Світлана Дмитрук.
У Київській міській державній адміністрації створено спеціальний відділ, що надає юридичну та психологічну допомогу родинам. “Щодня до нас звертаються 15-20 сімей. Деякі не мають жодної інформації про своїх рідних роками”, – пояснює Ірина Верещук, яка працює з родинами полонених.
На Контрактовій площі місцеві митці організували виставку портретів “Чекаємо на повернення”, а в Маріїнському парку встановлено інсталяцію “Порожній стілець” – символ відсутності тих, хто має бути поруч.
Голоси киян: між надією та відчаєм
“Мій брат – морський піхотинець, у полоні з квітня 2022-го. Ця резолюція – краплина надії, але вона дуже важлива для нас”, – ділиться Катерина Павленко, яку я зустріла біля стели Незалежності на акції підтримки.
Неподалік від метро “Арсенальна” працює центр психологічної підтримки для родин полонених. “Найважче – невизначеність. Люди готові до будь-яких новин, аби тільки знати правду”, – пояснює психологиня Олена Степаненко.
Щосуботи на Софійській площі збираються волонтери “Блакитної стрічки”. Вони плетуть обереги та збирають кошти для підтримки родин. “Київ завжди був містом єдності, і зараз ми відчуваємо це особливо гостро”, – говорить Михайло Тарасенко, волонтер організації.
Що далі?
Попри ухвалення резолюції ПАРЄ, експерти зауважують, що для реального обміну потрібні конкретні механізми тиску. “Резолюція – це політичний інструмент. Тепер важливо перевести його в практичну площину”, – коментує Валерій Кравченко, експерт з міжнародного права.
Сьогодні ввечері біля Михайлівського собору відбудеться молебень за звільнення полонених. Там я зустріла літню жінку, Ганну Петрівну, яка чекає на внука. “Мені 78 років, і я щодня молюся, щоб дожити до його повернення”, – говорить вона, тримаючи фотографію усміхненого юнака в військовій формі.
Для київської громади питання обміну полоненими – не просто політична тема. Це історії тисяч розділених родин, мрії про повернення найрідніших і щоденна боротьба з невизначеністю.
Коли повечоріло, на Майдані Незалежності запалили сотні свічок. Вони горітимуть, доки останній полонений не повернеться додому.
