Учора Верховна Рада зробила історичний крок у прагненні України до справедливості. Парламентарі ратифікували угоду про створення спеціального трибуналу для притягнення російського керівництва до відповідальності за злочин агресії. Це рішення підтримали 282 народні депутати.
Я провела ранок біля стін парламенту, де панувала особлива атмосфера. Депутати, з якими вдалося поспілкуватися, називали цей день вирішальним у довгому шляху до справедливості.
“Ми сьогодні не просто підписуємо документ. Ми закладаємо основу для майбутнього покарання тих, хто розв’язав цю війну”, – поділився зі мною Андрій Костін, член комітету з питань правової політики.
Що таке спецтрибунал і чому він важливий
Спеціальний трибунал – це міжнародний судовий орган, який буде розслідувати та судити представників російської влади за злочин агресії проти України. На відміну від Міжнародного кримінального суду, який розглядає воєнні злочини та злочини проти людяності, спецтрибунал зосередиться саме на злочині агресії – тобто на самому факті незаконного вторгнення Росії в Україну.
Марія Томак, правозахисниця і координаторка Медійної ініціативи за права людини, пояснила мені важливість цього кроку: “Притягнення до відповідальності за агресію – це можливість покарати не лише виконавців злочинів на місцях, але й тих, хто приймав рішення про початок війни“.
Проходячи Хрещатиком після голосування, я зупинилася поговорити з киянами. 67-річна Ніна Петрівна, вчителька на пенсії, не приховувала сліз: “Мій онук зараз на фронті. Для мене важливо знати, що ті, хто розпочав цю війну, колись відповідатимуть перед судом”.
Який шлях пройшла Україна до створення трибуналу
Ідея створення спеціального трибуналу виникла невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. За ці два роки українська дипломатія провела колосальну роботу, щоб заручитися підтримкою міжнародних партнерів.
У березні 2023 року в Гаазі було відкрито Міжнародний центр з переслідування злочину агресії проти України. Він став першим кроком до формування повноцінного трибуналу.
Зустрівшись з Миколою Гнатовським, членом української делегації в переговорах щодо трибуналу, я дізналася про складнощі цього процесу. “Нам довелося переконувати партнерів, що цей трибунал не підриває існуючу систему міжнародного правосуддя, а доповнює її. Це був непростий діалог, але ми досягли порозуміння”, – розповів він.
Що відбуватиметься далі
Ратифікація – це лише початок довгого шляху. Тепер Україна разом із партнерами працюватиме над практичним створенням трибуналу: формуванням суддівського корпусу, розробкою процедур, збором доказів.
За словами Дмитра Кулеби, міністра закордонних справ, трибунал може розпочати роботу вже до кінця 2024 року. Проте експерти, з якими я спілкувалася, налаштовані більш обережно. Вони вказують на складність процесу формування такої інституції.
На Майдані Незалежності я зустріла групу студентів-правників з Київського національного університету. 20-річна Софія поділилася своїми думками: “Для нашого покоління це шанс побачити, як працює міжнародне право не лише в теорії. Ми розуміємо, що справедливість не настане миттєво, але важливо, що процес запущено”.
Які перешкоди стоять на шляху
Попри значний прогрес, залишаються серйозні виклики. Найголовніший – питання юрисдикції та імунітету. За міжнародним правом, чинні керівники держав мають імунітет від кримінального переслідування в іноземних судах.
Олександр Водянніков, експерт з міжнародного права, пояснив мені під час інтерв’ю в його затишному кабінеті на Подолі: “Юридично довести, що спецтрибунал може притягнути до відповідальності чинного президента Росії – непросте завдання. Але є різні правові механізми, які дозволяють обійти ці обмеження“.
Інша проблема – забезпечення присутності обвинувачених у суді. Очевидно, що російське керівництво не з’явиться добровільно, а це означає, що процеси можуть відбуватися заочно.
Що це означає для України та світу
Ратифікація угоди про трибунал має не лише юридичне, але й символічне значення. Це сигнал усьому світу, що злочин агресії не залишиться безкарним.
Прогулюючись вечірнім Києвом після цієї історичної події, я зупинилася біля Арки Свободи народу України. Поруч стояв літній чоловік, який мовчки дивився на вечірнє місто. Розговорившись, я дізналася, що Петро Іванович втратив сина в перші дні повномасштабного вторгнення.
“Знаєте, – сказав він тихо, – для мене цей трибунал – не про помсту. Це про справедливість. Щоб мій онук жив у світі, де агресія має наслідки. Де не можна просто так прийти і забрати чуже життя”.
Ратифікація угоди про створення спецтрибуналу – це не кінець, а тільки початок довгого шляху до справедливості. Але це важливий крок, який наближає той день, коли винні у злочині агресії постануть перед судом.
