Знищення української культурної еліти Росією: нове Розстріляне відродження
Сиджу в затишній кав’ярні на Золотоворітській і гортаю стрічку новин. Війна триває вже третій рік, але досі не можу звикнути до заголовків про обстріли культурних установ, арешти митців та знищення нашої культурної спадщини. Вчора розмовляла з Мариною, кураторкою виставок у “Мистецькому Арсеналі”, і вона сказала фразу, яка не виходить з голови: “Це нове Розстріляне відродження, тільки тепер ворог не приховує своїх намірів“.
Справді, за час повномасштабного вторгнення Росія цілеспрямовано знищує українську культурну еліту та нашу культурну ідентичність. Як журналістка, яка пише про культуру Києва понад сім років, бачу в цьому страшну історичну паралель.
Історичні паралелі
Олесь Доній, історик і громадський діяч, з яким ми зустрілися минулого тижня у Будинку вчителя, підкреслює: “Те, що відбувається зараз, — це продовження політики, яку Росія і СРСР проводили в 1930-х роках. Тоді було фізично знищено цвіт української інтелігенції, сьогодні — нищаться культурні установи, викрадаються митці, бомбардуються театри“.
Згадую трагічну долю письменників, поетів і драматургів 1920-30-х років — Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Леся Курбаса, яких система знищила за любов до української культури. Сьогодні російська агресія забирає життя сучасних митців. У пам’яті одразу спливає ім’я Юрія Керпатенка, диригента Херсонського музично-драматичного театру, якого окупанти вбили за відмову співпрацювати.
Втрати культурної спадщини
“Ми втратили понад 50 діячів культури від початку повномасштабного вторгнення“, — розповідає мені Оксана Мельник, представниця Міністерства культури та інформаційної політики України. За її словами, постраждали письменники, музиканти, художники, актори та інші представники творчих професій.
Вчора проходила повз Національний художній музей, де колись часто бувала на виставках. Тепер вікна захищені від вибухів, експонати перенесені у безпечне місце. За даними ЮНЕСКО, з початку вторгнення пошкоджено або зруйновано понад 500 об’єктів культурної спадщини України.
Маріупольський драматичний театр, Іванківський історико-краєзнавчий музей з картинами Марії Примаченко, Харківський національний академічний театр опери та балету — це лише кілька з десятків культурних установ, які постраждали від російських обстрілів.
Стирання ідентичності
“Росія намагається стерти нашу ідентичність, бо українська культура — це свідчення нашої окремішності та самобутності“, — каже Тарас Шевченко, директор Центру культурних ініціатив, з яким я спілкувалася минулого місяця для матеріалу про культурну стійкість.
На окупованих територіях, особливо в Криму та на сході України, російська влада проводить політику русифікації: закриває українські школи, забороняє українську мову, знищує українські книжки. У Мелітополі окупанти викрали з бібліотек українську літературу та спалили її. Це прямі паралелі з тим, що відбувалося в радянські часи.
Культурний спротив
Але є й відмінність від Розстріляного відродження 1930-х років — нині українська культура чинить активний спротив. Мистецька спільнота гуртується, документує злочини, створює нові проєкти.
На Подолі, в невеликій галереї “Білий простір”, зустрічаю художників, які перетворили свої емоції на візуальні образи війни. “Ми малюємо, щоб не збожеволіти, щоб зафіксувати історію, щоб світ побачив правду“, — ділиться Ольга Петренко, яка переїхала до Києва з Херсона після деокупації.
Культурні амбасадори
Українські письменники, режисери, музиканти стають культурними амбасадорами на міжнародній арені. Сергій Жадан, Оксана Забужко, “ДахаБраха“, Джамала — через їхню творчість світ дізнається про Україну та її боротьбу.
“Коли культура під загрозою, вона відповідає творчістю“, — говорить Андрій Курков, письменник, під час зустрічі в Будинку письменників на Банковій. Його романи, перекладені десятками мов, розповідають світу про сучасну Україну, про її болі та надії.
Значення культурної перемоги
Те, що відбувається сьогодні, — це не просто війна проти території чи ресурсів. Це війна проти української ідентичності, частиною якої є наша культура. І саме тому перемога в культурному вимірі має таке ж значення, як і на полі бою.
Повертаючись вечірнім Хрещатиком, помічаю афіші нових вистав, концертів, виставок. Незважаючи на повітряні тривоги, Київ продовжує жити культурним життям. У цьому теж є спротив — у небажанні відмовлятися від своєї ідентичності.
Нове Розстріляне відродження не повториться в усій своїй трагічності, бо нині ми чинимо опір. Як казав Лесь Танюк: “Пам’ять — це форма опору“. І сьогодні наша культурна пам’ять, наша творчість і наша мова — це наша зброя.
