Вона стоїть перед дзеркалом у своїй київській квартирі. Погляд — спокійний і зосереджений. Волосся — коротке, але вже відросло після полону. Анна Ворошева — медичка “Азову”, яка пройшла пекло Маріуполя та Оленівки. Сьогодні вона зустрічається зі мною в затишному кафе на Подолі.
— Я ніколи не думала, що в моїх спогадах запах кави буде асоціюватися зі свободою, — каже вона, повільно розмішуючи напій. — Перші тижні після повернення з полону просто сиділа в кав’ярнях і вдихала цей аромат.
Анна — одна з тих, хто пережив 105 днів полону після оборони “Азовсталі”. Сьогодні вона вперше погодилася детально розповісти свою історію.
Останні дні Маріуполя
— На “Азовсталь” ми потрапили 2 березня. До того працювали в міській лікарні, але коли вона опинилася під постійними обстрілами, командування вирішило перемістити медиків у безпечніше місце, — згадує Анна.
Безпечнішим місцем стали бункери металургійного комбінату — холодні, вологі, з обмеженими ресурсами.
— Найстрашніше — це нескінченні авіаудари. Земля тремтить, бетонні стіни здригаються, і ти не знаєш, чи витримає перекриття. А потім — поранені. Багато поранених, — голос Анни трохи тремтить. — У нас закінчувались медикаменти. Доводилося використовувати одні й ті самі бинти, стерилізуючи їх як могли. Знеболювальне берегли для найважчих випадків.
За її словами, медичний пункт “Азовсталі” працював цілодобово. Операції проводили при світлі ліхтариків, а іноді й при свічках.
— Одного дня до нас принесли бійця з осколковим пораненням живота. Електрики не було, генератор відмовив, і ми оперували при світлі трьох телефонних ліхтариків. Досі не розумію, як нам вдалося врятувати його, — розповідає Анна.
Шлях у полон
17 травня надійшов наказ про евакуацію з “Азовсталі”. Анна була серед медиків, які потрапили в першу групу.
— Нас посадили в автобуси. Обіцяли вивезти на підконтрольну Україні територію, але натомість привезли в Оленівку, — пригадує вона. — Перші дні були найважчими. Невідомість вбиває гірше за кулі.
В Оленівці полонених тримали в переповнених камерах, часто без належних умов. За словами Анни, медиків примушували надавати допомогу іншим полоненим, але без необхідних інструментів та медикаментів.
— В одній камері могло бути до 40 жінок. Спали по черзі, бо не вистачало місця. Туалет — діра в підлозі. Вода — нормована. Якщо пощастить, раз на день давали якусь кашу чи суп, — розповідає вона.
Трагедія 29 липня
Вираз обличчя Анни змінюється, коли ми торкаємося теми вибуху в Оленівці 29 липня 2022 року, коли загинуло понад 50 українських захисників.
— Я чула вибух. Була в іншому бараку, але звук був такий, що здавалося, ніби земля розкололась, — її голос стає тихішим. — Нас не пускали туди, але я бачила, як вивозили тіла. Деякі були настільки обгорілі, що їх неможливо було впізнати.
За її словами, після трагедії в Оленівці атмосфера стала ще напруженішою. Полонених почали частіше допитувати, умови утримання погіршились.
— Найстрашніше — це невідомість. Ми не знали, чи знає світ про нас, чи намагаються нас звільнити, чи пам’ятають про нас, — каже Анна.
Повернення до життя
Анну звільнили 21 вересня 2022 року в рамках обміну полоненими. Вона втратила 12 кілограмів ваги, але найбільше її вразило власне відображення в дзеркалі.
— Я не впізнавала себе. Не лише через зовнішність — очі були іншими. У них було щось таке… я не можу це описати. Так, ніби частина мене залишилася там, — зізнається вона.
Перші місяці на волі були найскладнішими. ПТСР, панічні атаки, нічні кошмари — з цим довелося боротися.
— Я не могла спати в ліжку. Лягала на підлогу, бо звикла до твердої поверхні. Не могла терпіти звук телевізора чи радіо. Боялася гучних звуків, — розповідає Анна.
За її словами, найбільше допомогла робота з психологами та підтримка побратимів, які пройшли схожий шлях.
— Ми створили групу підтримки. Зустрічаємося щотижня, говоримо про все. Часто саме ці розмови рятують від найтемніших думок, — пояснює вона.
Життя після полону
Сьогодні Анна працює в одній із київських клінік і бере участь у реабілітаційних програмах для колишніх полонених.
— Я довго не могла повернутися до медицини. Руки тремтіли, коли бачила кров. Але зрозуміла, що це моє покликання. Тепер допомагаю тим, хто пройшов схожий шлях, — каже вона.
Анна активно виступає на міжнародних форумах, розповідаючи про порушення прав полонених та військові злочини, які вона спостерігала.
— Світ має знати правду. Це мій обов’язок перед тими, хто не повернувся, — стверджує вона.
Наприкінці нашої розмови Анна показує мені невеликий блокнот.
— Коли повернулася, почала записувати свої спогади. Спочатку для себе, щоб не забути. Тепер розумію, що це може стати важливим свідченням для майбутніх поколінь, — говорить вона.
Перед прощанням Анна ділиться своєю головною думкою: — Знаєте, полон навчив мене цінувати прості речі — можливість помитися теплою водою, поснідати, коли хочеш, просто дихати свіжим повітрям. І ще одне — жодна людина не повинна залишатися зі своїм болем наодинці. Підтримка інших рятує, коли здається, що виходу немає.
Історії як у Анни — це не просто розповіді про війну. Це важливі свідчення, які нагадують усім нам про тих, хто продовжує боротися за свободу України, та про ціну, яку доводиться за це платити.
