Повернення з полону
Земля під ногами гойдалася немов човен на хвилях. Віктор Полупанов просто не міг збагнути, що нарешті стоїть на рідній землі. Після 22 місяців російського полону цей момент здавався сном. “Колись мені здавалося, що я ніколи не повернуся живим,” — згадує 25-річний морський піхотинець, витираючи очі.
Віктор, кримчанин із Сімферополя, перед війною працював у пожежній частині. Коли почалася повномасштабна війна, він боронив Маріуполь, пройшов пекло “Азовсталі”, а потім — полон, який здавався нескінченним.
“Найстрашніше було не знати, чи побачиш колись рідних,” — розповідає Віктор, сидячи в затишному київському кафе. Його руки — з помітними шрамами від кайданків — злегка тремтять, коли він піднімає філіжанку.
Служба в Маріуполі
Служба в Маріуполі почалася для Віктора ще в 2021 році — потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти. 24 лютого застало його на позиціях, і вже за кілька днів розпочалися запеклі бої.
“Маріуполь тримався з усіх сил. Ми боролися в оточенні, без нормального постачання. Найважче було бачити страждання цивільних,” — згадує він. Особливо врізалося в пам’ять обличчя маленької дівчинки, яку він витягнув з-під завалів зруйнованого будинку. “Вона не плакала. Просто дивилась такими очима, ніби вже все розуміла про цей світ.”
Оборона “Азовсталі”
У квітні 2022-го Віктор з побратимами опинився на “Азовсталі” — останньому українському форпості в Маріуполі. “Це було пекло на землі,” — коротко описує ті дні морпіх. У підземних бункерах металургійного заводу українські бійці тримали оборону, попри постійні авіаудари та штурми.
“Ми їли один сухпай на п’ятьох. Перев’язували рани підручними засобами. Спали по 15-20 хвилин, бо довше не виходило — постійні обстріли,” — розказує Полупанов.
Випробування полоном
Після наказу командування про припинення оборони “Азовсталі” Віктор разом із тисячами інших захисників потрапив у полон. Почалося найстрашніше випробування його життя.
“Нас привезли до колонії в Оленівці. Перший місяць просто били кожного дня — за те, що морпіхи, за те, що з Криму, за все,” — згадує він. На тілі Віктора досі помітні сліди від тортур електрострумом та сигаретами.
Особливо жорстоко поводилися з тими, у кого виявляли патріотичні татуювання. У Віктора на грудях був тризуб, який росіяни намагалися буквально вирізати. “Врятувало те, що я сказав — це просто якась картинка, навіть не знаю, що означає,” — розповідає він.
Умови утримання
У полоні Віктор зустрів багатьох кримчан — військових, які після окупації півострова залишилися вірними присязі Україні. “Ми трималися разом, підтримували один одного. Молилися, хоча до війни я не був релігійною людиною,” — каже морпіх.
Умови утримання були жахливими: 30-40 людей у камері на 8 квадратних метрів, практична відсутність медичної допомоги, постійні допити та катування. “Їжа була така, що навіть зараз, згадуючи, нудить,” — зізнається Віктор. — “Ми їли баланду з гнилої капусти, а хліб більше нагадував глину.”
Як вижити в полоні
Найтяжче було зберегти надію та не зламатися. Віктор розповідає, що вони з полоненими вигадували ігри, щоб хоч якось відволіктися — грали в міста, згадували вірші, розповідали історії з життя.
“В якийсь момент я вирішив, що буду кожного дня робити хоч якісь фізичні вправи. Віджимався від підлоги, присідав, робив розтяжку — все, щоб не втратити сили,” — пояснює Віктор.
Листування з рідними було рідкісним привілеєм. За весь час полону Віктору вдалося отримати лише два листи від мами. “Коли я побачив її почерк, плакав, як мала дитина,” — зізнається боєць.
Повернення до життя
Про обмін полонені дізнавалися зазвичай в останній момент. “Нам просто сказали збиратися з речами. Ми навіть не вірили, що це відбувається,” — згадує Віктор день, коли його включили до списків на обмін.
Вже на українській території лікарі виявили у Віктора численні проблеми зі здоров’ям — втрату слуху через побої, зламані ребра, що неправильно зрослися, посттравматичний стресовий розлад. Але найголовніше — він вижив і повернувся.
Зараз Віктор проходить реабілітацію в Києві, поступово відновлюється та планує майбутнє. “Найперше хочу повернутися до Криму, коли він буде звільнений. Там моє справжнє коріння, там має бути мій дім,” — каже морпіх.
Віктор зізнається, що йому сниться море — чисте кримське море його дитинства. “Це те, за що ми боремося — за право просто жити на своїй землі, купатися в своєму морі,” — говорить він.
Історія морського піхотинця Віктора Полупанова — це не лише розповідь про жахи полону, але й про незламність духу, про віру в перемогу і повернення додому. “Найважливіше, що я зрозумів: немає нічого неможливого. Якщо вижив у тому пеклі, то тепер точно зможу подолати будь-які труднощі,” — завершує свою розповідь Віктор.
