За лаштунками Театру Франка
Кожного вечора, коли на Івана Франка гасне денне світло, величний театр оживає по-особливому. Для глядачів відчиняються парадні двері, але справжнє серце театру б’ється там, куди публіка зазвичай не потрапляє — за лаштунками.
Вже сьомий рік я спостерігаю за життям столичних культурних інституцій, але Театр Франка залишається особливим місцем, що зберігає свою магію незалежно від зовнішніх обставин. Навіть у найскладніші часи тут не згасає світло творчості.
Життя акторів
«Театр — це окремий світ зі своїми законами та ритуалами», — розповідає Дмитро Рибалевський, молодий актор, який приєднався до трупи три роки тому. Зустрічаю його в коридорі, що веде до гримерних кімнат. «Кожна вистава для мене — як перший політ. Страшно і хвилююче одночасно».
За годину до початку вистави театр нагадує вулик — костюмери поспішають з останніми правками, освітлювачі налаштовують обладнання, а в гримерних актори перевтілюються у своїх персонажів. Тут, далеко від очей глядачів, народжується те, що згодом викличе у залі і сміх, і сльози.
Особливе відчуття виникає, коли блукаєш коридорами, якими ходили легенди української сцени — Богдан Ступка, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма. Їхні портрети дивляться зі стін, немов благословляючи нові покоління акторів.
«Ми відчуваємо цю відповідальність щодня, — говорить Катерина Сумська, провідна акторка театру. — Це не просто робота, це служіння. Коли виходиш на сцену Франка, ти продовжуєш століття традицій».
Традиції та інновації
Театр, попри свою класичну репутацію, активно шукає нові форми діалогу із сучасним глядачем. Поряд із постановками шекспірівських п’єс у репертуарі з’являються експериментальні роботи молодих режисерів. На Камерній сцені імені Сергія Данченка нещодавно відбулася прем’єра вистави «Тиша», де класичний текст поєднується із сучасними візуальними технологіями.
«Наше завдання — зберегти душу театру, але говорити мовою, зрозумілою сьогоднішньому глядачу», — пояснює Андрій Приходько, один із режисерів нової хвилі, під час нашої розмови в театральному кафе на другому поверсі.
Нова аудиторія
Цікаво спостерігати, як змінюється склад глядачів. Якщо раніше в залі переважали люди старшого віку, то зараз все частіше можна побачити молодь. Особливо популярними стали вечірні покази та експериментальні вистави.
«Театр Франка зараз переживає своє нове народження, — ділиться думками Олена Карпенко, директорка театрального музею. — Ми бачимо, як поєднуються класичні традиції з новими театральними мовами. І це прекрасно».
За кулісами майстерності
Гардероб театру — окреме царство. Тисячі костюмів, упорядкованих за виставами, епохами, персонажами. Тут працює Марія Петрівна, завідувачка костюмерного цеху, яка віддала театру понад 40 років життя.
«Кожна вистава має свою історію, записану в тканинах, — розповідає вона, показуючи розкішні сукні для “Украденого щастя”. — Часом актори йдуть, а костюми залишаються і переходять до інших виконавців. Це як естафета поколінь».
Відчуття спадкоємності особливо помітне серед молодих акторів. Віктор Жданов, випускник театрального університету, який нещодавно отримав свою першу головну роль, розповідає: «Коли я вперше вийшов на цю сцену, ноги підкошувалися. Усвідомлення, що тут стояв сам Богдан Ступка, змушувало серце битися частіше».
Мала сцена — великі експерименти
У приміщенні на Липках, де розташовується мала сцена театру, атмосфера більш камерна та експериментальна. Тут народжуються найсміливіші проекти. «Це наша творча лабораторія, — пояснює Марія Віленська, молода режисерка. — Тут ми можемо ризикувати, шукати нові форми».
Театр поза стінами
Особливістю сучасного Театру Франка стала його відкритість до колаборацій. Нещодавно відбувся спільний проект з Мистецьким арсеналом, де актори театру взяли участь у перформансі просто неба. А спільна робота з Kyiv Modern Ballet принесла новий подих у класичну драматургію.
«Театр сьогодні не може бути закритою системою, — переконана Софія Малицька, керівниця літературної частини. — Ми маємо взаємодіяти з іншими культурними інституціями, виходити за межі театральної будівлі».
Театр живе не лише виставами. Протягом дня тут проходять репетиції, майстер-класи, зустрічі зі студентами. У дворику за хорошої погоди актори часто влаштовують імпровізовані читання п’єс або просто збираються на каву.
Мистецтво в складні часи
Попри всі труднощі, з якими стикається культурна сфера в останні роки, у Театрі Франка відчувається особливий дух оптимізму та відданості своїй справі. «Мистецтво зараз потрібне як ніколи, — переконаний художній керівник театру. — Воно дає людям силу, надію та відчуття єдності».
Проходячи повз технічні цехи театру, бачу справжнє диво створення декорацій — від ескізу до втілення. Майстри сцени, світла та звуку працюють злагоджено, як єдиний організм.
«Театр — це колективна творчість у найчистішому вигляді, — говорить Олексій Мірошниченко, головний освітлювач. — Успіх вистави залежить від кожного з нас, навіть якщо глядач ніколи не дізнається наших імен».
Післямова
Завершується мій день у театрі вже пізно ввечері, коли останні глядачі розходяться після вистави. Актори змивають грим, технічні працівники готують сцену до завтрашнього дня. Театр поступово стихає, щоб завтра знову відкрити свої двері для тих, хто шукає зустрічі з прекрасним.
Життя за лаштунками Театру Франка — це окремий всесвіт, який існує паралельно з нашим повсякденням. Всесвіт, де переплітаються традиції та новації, де минуле зустрічається з майбутнім, а мистецтво народжується щодня наново — з любові, відданості та віри у силу театрального дива.
