Минулого тижня я йшла Хрещатиком і випадково почула розмову двох чоловіків біля зупинки. Один обурено тицяв пальцем у телефон, показуючи другому якесь відео. “Бачиш, що президент сказав? Або працюйте, або на фронт! От правильно!” – його голос звучав із сумішшю задоволення та гіркоти. Ця сцена чомусь застрягла в пам’яті, бо відображає те, що зараз відчувають багато киян.
Володимир Зеленський різко висловився про роботу народних депутатів, і це викликало хвилю обговорень по всьому місту. У кав’ярнях на Подолі, в маршрутках на Троєщині, в офісах на Печерську – скрізь говорять про одне. Чи справді депутатів можуть відправити на фронт? І що взагалі відбувається з так званою моно-більшістю?
Що сталося в парламенті?
Річ у тім, що останнім часом депутати провалюють важливі законопроєкти. Ті самі закони, які підтримує президент та уряд, раптом не проходять голосування. Для мене, як для журналістки, що спостерігає за політичним життям столиці понад сім років, це сигнал. Коли фракція “Слуга народу”, яка мала абсолютну більшість, не може провести свої ж ініціативи – щось змінилося.
Близько сорока депутатів заявили про намір вийти з фракції. У звичайний час це була б просто політична перестановка. Але зараз не звичайний час. Зараз кожне рішення парламенту впливає на життя мільйонів українців, на хід війни, на долі тих, хто служить на передовій.
“Якщо ви не служите державі в парламенті, то служіть державі на фронті. Це мій підхід,” – сказав Зеленський. Ці слова облетіли всі новини та соцмережі за лічені години.
Як це працюватиме?
Микита Потураєв, депутат від “Слуги народу”, пояснив процедурні моменти в ефірі Радіо Свобода. Якщо депутат складає мандат, він втрачає відстрочку від мобілізації. Наступного дня після цього він має з’явитися в ТЦК. Усе досить просто і прозоро.
Потураєв також розповів про колег, які вже поєднують депутатську роботу з військовою службою. Андрій Бобляк, наприклад, служить у протиповітряній обороні за сумісництвом. Таких людей у парламенті є декілька. Вони доводять, що можна і представляти інтереси виборців, і захищати країну.
Мені вдалося поспілкуватися з кількома киянами, які мають родичів на фронті. Тетяна з Оболоні, чий син служить під Бахмутом, була категорична: “Нехай депутати спочатку попрацюють так, як обіцяли. А якщо не хочуть – так, нехай ідуть туди, де справді треба служити.” Її слова відображають настрій багатьох мешканців столиці.
Що кажуть військові?
Андрій Ілленко, офіцер батальйону “Свобода” бригади НГУ “Рубіж”, висловився щодо президентської заяви. Його позиція важлива, бо він розуміє, що таке фронт зсередини. Він наголосив на тому, що військова служба не може сприйматися як покарання. Це обов’язок, честь, захист рідної землі.
Дійсно, формулювання “або парламент, або фронт” може створити небезпечний наратив. Начебто служба в армії – це альтернатива для тих, хто не справляється з цивільною роботою. Але насправді все навпаки. Військові виконують найважливішу місію. Вони захищають те, що ми маємо – наші домівки, наші вулиці, наше право жити вільно.
Я пам’ятаю розмову з волонтеркою Оксаною, яка регулярно їздить на передову з гуманітаркою. Вона сказала мені тоді, влітку на Контрактовій площі: “Хлопці там не заслуговують, щоб про них говорили як про покарання для когось. Вони герої, а не страшилка для нерадивих політиків.”
Передвиборчі настрої?
Соня Кошкіна, головна редакторка LB.ua, проаналізувала ситуацію ширше. За її словами, різкі заяви президента можуть сигналізувати про початок передвиборчих кампаній. Зустріч Руслана Стефанчука з Петром Порошенком також додає цікавих деталей до політичної мозаїки.
Можливо, ми справді спостерігаємо розпад моно-більшості. Можливо, депутати відчувають, що наближаються вибори і їм треба формувати власний політичний капітал. А може, є і глибші причини незгоди всередині фракції.
Ходячи вулицями Києва, я бачу, як змінилося місто. Скрізь волонтерські пункти, банери з підтримкою ЗСУ, люди в uniform у метро та на вулицях. Війна стала частиною нашого повсякденного життя. І в цьому контексті політичні ігри виглядають особливо цинічно.
Що далі?
Чи проголосують депутати за власну мобілізацію? Навряд чи. Чи піде хтось із них на фронт добровільно? Можливо, декілька людей знайдуться. Але основна маса, швидше за все, знайде спосіб залишитися на своїх місцях.
Юрій, мій знайомий таксист, який возить пасажирів між Позняками та центром, висловився просто: “Вони говорять багато, а роблять мало. Завжди так було, і зараз так само.” У його словах відчувається втома від обіцянок та заяв.
Але є й інша сторона. Депутати, які справді працюють, які лобіюють важливі закони, які їздять на передову, допомагають військовим. Такі люди є, хоч їх і менше, ніж хотілося б. Про них рідше говорять, бо хороші новини не так резонують.
Ситуація з депутатами та їхньою можливою фронтовою служббою показує головне. У країні, яка воює, кожен має виконувати свою роль максимально ефективно. Хтось тримає зброю, хтось приймає закони, хтось лікує поранених, хтось навчає дітей. Але всі мають працювати чесно та віддано.
Коли я повертаюся ввечері додому на Лівий берег, дивлюся на Дніпро та вогні міста, то думаю про те, скільки людей зараз захищають цю красу. І про тих, хто має приймати рішення, що зроблять їхню службу ефективнішою. Сподіваюся, депутати це розуміють. Бо якщо ні – можливо, президентська заява була не такою вже й різкою. Просто чесною.
