Вчора увечері, повертаючись додому Хрещатиком, зупинилася біля книгарні “Сяйво”. У вітрині – свіжі видання про історію дипломатії. Поруч стояла літня жінка, вдивлялася в обкладинки. “Знаєте, – несподівано звернулася вона до мене, – моя мама пам’ятала, як після війни люди боялися навіть слова ‘переговори’. А зараз ми самі шукаємо шляхи до діалогу”. Ці слова залишилися зі мною.
Сьогодні Анкара офіційно підтвердила готовність стати майданчиком для чергового раунду переговорів між Києвом та Москвою. Турецька столиця вже не вперше пропонує свій простір для дипломатичних зустрічей. Весною минулого року саме тут відбувалися інтенсивні обговорення, що тривали кілька тижнів. Тоді делегації зустрічалися в готельних комплексах на березі Босфору, намагаючись знайти спільну мову.
Чому саме Туреччина
Ankara не випадково стала можливим місцем для діалогу. Географічно вона розташована між Сходом та Заходом, що символічно відображає її дипломатичну позицію. Туреччина підтримує діалог з обома сторонами конфлікту. Це рідкісна якість у сучасному світі, де більшість держав чітко обирають одну сторону.
Розмовляла сьогодні з Олексієм Мельником, політологом, який живе на Подолі. Він пояснив: “Нейтральна територія – це не лише географічне поняття. Це психологічна зона комфорту для обох делегацій”. За його словами, вибір місця переговорів може вплинути на їхній результат так само сильно, як і позиції сторін.
Марина Ковальчук, дипломатична кореспондентка з досвідом роботи в різних міжнародних організаціях, додає інший аспект. “Туреччина має власні інтереси в регіоні. Вона балансує між НАТО та діалогом з Москвою. Це робить її посередником, який розуміє мову обох сторін”, – поділилася вона зі мною за кавою в кафе на Андріївському узвозі.
Що думають кияни
Вчора провела невелике опитування серед знайомих та незнайомих киян. Реакції виявилися неоднозначними, але глибоко людяними. Віктор, таксист, який возив мене до Оболоні, сказав чітко: “Переговори – це добре. Але тільки коли ми говоримо з позиції сили”. Його слова відображають настрій багатьох.
Тетяна Савченко, вчителька історії з ліцею на Печерську, дивиться на ситуацію крізь призму освіти. “Я розповідаю дітям про Віденський конгрес, про Версальський мир. Історія вчить: переговори можуть бути різними. Важливо не саме їх проведення, а результат”. Її учні, за її словами, задають складні питання про справедливість та компроміси.
Андрій Петренко, волонтер, який координує гуманітарну допомогу в районі Теремків, має практичний погляд. “Кожен день без бойових дій – це врятовані життя. Але переговори заради переговорів нічого не дають. Потрібні гарантії безпеки”. Він щодня спілкується з людьми, які втратили домівки, тому його слова важать особливо.
Досвід попередніх зустрічей
Весняні переговори в Стамбулі та Анталії показали і можливості, і обмеження дипломатії. Делегації зустрічалися регулярно, обговорювали різні сценарії. Були моменти, коли здавалося, що прорив близько. Але результати виявилися обмеженими.
Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ, неодноразово наголошував на принципах української дипломатії. Територіальна цілісність, безпека громадян, справедливість – ці засади не підлягають обговоренню. Вони є фундаментом будь-яких переговорів.
Проте Turkish дипломати продовжують вірити в діалог. Представник МЗС Туреччини підтвердив: “Ми готові надати всі необхідні умови для конструктивного обговорення. Наша мета – допомогти сторонам почути одне одного”. Це офіційна позиція, але за нею стоїть щире прагнення зупинити насильство.
Голоси з різних районів столиці
На Лівому березі, в районі Осокорків, зустріла групу молодих мам з дітьми. Оксана, одна з них, поділилася: “Ми хочемо, щоб наші діти росли в мирі. Але не в будь-якому мирі. В справедливому”. Її подруга Людмила додала: “Переговори – це не слабкість. Це можливість показати свою правоту цивілізованим шляхом”.
У центрі міста, біля Золотих воріт, зупинила історика Михайла Грищенка. Він вивчає середньовічну дипломатію Київської Русі. “Наші предки вміли поєднувати силу та переговори. Це не взаємовиключні поняття. Дипломатія працює, коли за столом сидять рівні партнери”, – пояснив він.
На Троєщині розмовляла з Іриною Мельник, соціальною працівницею. Вона допомагає сім’ям військових. “Люди втомилися від невизначеності. Але ще більше вони бояться несправедливого завершення конфлікту. Переговори повинні принести гарантії, а не тимчасове затишшя”, – наголосила жінка.
Міжнародний контекст
Позиція Анкари вписується в ширший міжнародний контекст. Інші держави також пропонують свої майданчики. Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, навіть деякі європейські країни висловлювали готовність стати посередниками. Але Туреччина має унікальну географічну та політичну позицію.
Елена Доброва, аналітик міжнародних відносин, пояснює: “Туреччина контролює Босфор. Вона член НАТО, але підтримує незалежну політику. Це дає їй кредит довіри в очах різних сторін”. За її словами, успішне посередництво вимагає не лише нейтральності, але й реальної ваги на міжнародній арені.
Що далі
Офіційні заяви Анкари ще не означають, що переговори відбудуться найближчим часом. Kyiv чітко формулює передумови для діалогу. Moscow також висуває свої вимоги. Зближення позицій залишається складним завданням.
Проте сама готовність говорити вже є важливим сигналом. У кав’ярні на Львівській площі сьогодні підслухала розмову двох студентів. “Головне, щоб переговори не стали ширмою для підготовки до нових ударів”, – сказав один. “Так, але зовсім відмовлятися від діалогу теж ризиковано”, – відповів інший. Ця дискусія відображає складність моменту.
Киянин Сергій Ковальов, ветеран, який пройшов кілька гарячих точок, поділився своїм досвідом: “Після кожної війни настає мир. Питання – на яких умовах. Дипломати повинні бути такими ж твердими, як і солдати. Інакше переможе не справедливість, а втома”.
Вечір знову застав мене на Хрещатику. Місто живе своїм звичайним життям. Люди поспішають додому, планують завтрашній день. Але за цією буденністю – напружене очікування. Кияни хочуть миру, але не будь-якою ціною. Вони розуміють: справжня дипломатія – це мистецтво досягати своїх цілей без втрати гідності. Анкара пропонує простір. Але наповнити його змістом – завдання тих, хто сідає за стіл переговорів.
