На межі історії: чому Голодомор досі відлунює в сучасній українській реальності
Листя опадає, вітер гуляє київськими вулицями, а над Дніпром стелиться ранковий туман. Щороку, коли приходить листопад, я відчуваю особливий щем – наближається четверта субота місяця, День пам’яті жертв Голодомору. І щоразу, запалюючи свічку пам’яті у вікні своєї квартири на Оболоні, я думаю про те, як історичні трагедії відлунюють у нашому сьогоденні.
“Моя бабуся розповідала, як вони ховали зерно в глечиках, закопували під долівкою,” – згадує Марія Петренко, 78-річна мешканка Подолу, з якою ми розмовляємо біля Національного музею Голодомору-геноциду. “Казала, що найстрашніше було не просто те, що забирали їжу – а те, що робили це свої ж, сусіди, яких призначили активістами.”
Ця фраза, сказана тремтячим голосом літньої жінки, чомусь змушує мене задуматись про паралелі, які історики та аналітики дедалі частіше проводять між політикою Сталіна та сучасною агресією Росії проти України.
Історичні паралелі
Професор історії Київського національного університету Олександр Лисенко пояснює: “І Сталін, і Путін використовували схожі інструменти: пропаганду, яка дегуманізує українців, створення образу внутрішнього ворога і, найголовніше, – заперечення права України на самовизначення.”
За даними Інституту національної пам’яті, під час Голодомору 1932-1933 років загинуло понад 3,9 мільйона українців. Це був не просто голод, а цілеспрямована політика, спрямована на знищення українського селянства – носія національної ідентичності та опору радянській владі.
Прогулюючись алеями Меморіалу жертв Голодомору, я зупиняюсь біля групи школярів. Їхня вчителька, Наталя Віталіївна, розповідає про “чорні дошки” – списки сіл, які підлягали повній економічній та фізичній блокаді.
“А зараз Росія теж складає списки – хто з українців підлягає ‘денацифікації’?” – несподівано запитує світловолосий хлопчик років дванадцяти. Це запитання звучить приголомшливо доречно в контексті нашої сьогоднішньої реальності.
Голод як зброя
Юрій Савчук, історик з Інституту історії України, коментує цю паралель: “Сталін використовував голод як зброю проти українського народу. Сьогодні Путін використовує ракети, але мета та сама – підкорити або знищити українську ідентичність.”
На Михайлівській площі, де щороку проводиться загальнонаціональна акція “Запали свічку пам’яті”, я зустрічаю Олену Стасюк, генеральну директорку Національного музею Голодомору-геноциду.
“Відмінність між цими двома періодами в тому, що світ зараз не може сказати, що не знав. У 1932-33 роках західні журналісти й політики часто закривали очі на Голодомор, сьогодні ж злочини Росії відбуваються під пильним оком міжнародних медіа,” – пояснює вона.
Сучасне осмислення трагедії
Пані Олена показує мені нову експозицію музею, яка проводить паралелі між сталінським терором і сучасною агресією Росії. Тут я зустрічаю Василя Петровича, колишнього вчителя історії, який привів до музею свого 10-річного онука.
“Діти мають знати правду, якою б страшною вона не була,” – каже він, міцно тримаючи онука за руку. “Бо ті, хто не знають історії, приречені на її повторення. І ми бачимо, як ця фраза перестає бути просто метафорою.”
За даними соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова, 93% українців визнають Голодомор геноцидом українського народу. Ця цифра значно зросла за останні роки, особливо після початку повномасштабного вторгнення.
Пам’ять як частина національної безпеки
“Історична пам’ять стала частиною нашої національної безпеки,” – переконана Ольга Сімович, культурологиня, з якою ми говоримо в затишній кав’ярні на Ярославовому Валу. “Коли нація пам’ятає свої трагедії, вона здатна їх розпізнати, коли вони починають повторюватися.”
Щовечора з 20 по 28 листопада у вікнах багатьох київських квартир спалахують свічки. Раніше я сприймала це як ритуал пам’яті про минуле. Тепер розумію, що це також світло, яке допомагає нам бачити майбутнє чіткіше.
Запалюючи свічку цього року, я думаю про дитину, яку зустріла біля Меморіалу. “А правда, що після всього, що з нами зробили, ми завжди будемо перемагати?” – запитала вона у своєї матері. І в цьому наївному дитячому запитанні мені почулася вся мудрість нашого народу, який через століття страждань не втратив головного – віри у свою правду і своє майбутнє.
Історія Голодомору – це не просто трагічна сторінка минулого. Це урок, який ми маємо засвоїти, щоб захистити своє майбутнє. І схоже, що українці нарешті його засвоїли.
