Сьогодні вранці в столичному кафе на Подолі зустріла Марину, яка служить в одному з підрозділів ЗСУ. Вона нервово крутила чашку з кавою і говорила про випадок, що сколихнув військове середовище. Історія про командира бригади, який використовував підлеглих для ремонту власного житла, стала темою номер один у багатьох київських помешканнях.
Сімнадцятого березня Ярослав Лисенко, командир 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила, вийшов на волю. За нього внесли заставу в 449 тисяч гривень. Ця сума стала предметом жвавих обговорень серед киян, особливо тих, чиї родичі зараз на фронті.
Що насправді сталося
За даними слідства, з вересня минулого року комбриг систематично відправляв сімох військовослужбовців на ремонтні роботи. Не на передову, не в навчальні центри. На звичайні будівельні майданчики – у квартири та будинки своїх родичів. Та у власну нерухомість.
Олександр, батько одного з солдатів бригади, розповідає свою історію біля станції метро «Шулявська». Його син служить майже рік. Хлопець кілька разів дзвонив додому і обережно натякав, що займається не зовсім тим, чим повинен. Батько думав про навчання чи адміністративні завдання. Виявилося – про шпаклювання стін і укладання плитки.
«Мій син пішов захищати країну, а не робити євроремонт комусь», – каже Олександр тихо, але твердо. Навколо нього снують перехожі, хтось поспішає на роботу, хтось веде дітей до школи. Звичайне київське ранкове життя, яке хтось зараз захищає на фронті.
Реакція військових та їхніх родин
У соціальних мережах розгорнулася справжня дискусія. Дружини військових, матері солдатів, ветерани – всі висловлюють обурення. Тетяна з Оболоні, чоловік якої служить у ЗСУ з першого дня повномасштабного вторгнення, пише у фейсбуці про відчуття зради.
«Ми тут економимо на всьому, щоб відправити хлопцям термобілизну та окуляри. А хтось використовує їх як безкоштовну робочу силу», – ділиться вона своїми емоціями.
Правоохоронці розпочали розслідування після звернень самих військовослужбовців. Це важливий момент – бійці знайшли сили заявити про порушення. У часи війни, коли дисципліна та субординація критично важливі, це вимагало чималої мужності.
Сума застави та громадська думка
Чотириста сорок дев’ять тисяч гривень – саме стільки коштувала свобода для підозрюваного командира. Для порівняння, середня зарплата в Києві становить близько двадцяти тисяч. Це означає майже два роки праці звичайного киянина.
Ірина, юристка з центру столиці, коментує ситуацію з професійної точки зору. Вона працює у сфері військового права і розуміє всі нюанси. За її словами, сума застави визначається судом індивідуально, враховуючи тяжкість злочину та ризик втечі.
«Питання не в розмірі застави, а в самому факті правопорушення», – зауважує Ірина під час нашої зустрічі в її офісі біля Майдану Незалежності. За вікном видно Хрещатик, де прогулюються перші весняні відвідувачі. Життяується, але для багатьох ця новина стала справжнім ударом.
Що далі
Справа комбрига Лисенка перебуває на стадії досудового розслідування. Слідчі збирають докази, опитують свідків, вивчають документи. Підозрюваний має право на презумпцію невинуватості. Але факти вже говорять самі за себе.
Військовий експерт Андрій Ковальчук, з яким вдалося поспілкуватися по телефону, наголошує на системності проблеми. Він каже, що подібні випадки трапляються не вперше. Але саме зараз, в умовах війни, вони викликають особливо гостру реакцію суспільства.
«Кожен боєць на вагу золота. Використовувати їх не за призначенням – це не просто порушення, це загроза обороноздатності», – пояснює Андрій.
У районі Печерська, де розташовані багато військових установ, ця тема стала головною в розмовах. Люди діляться думками в чергах до магазинів, в автобусах, в кафе. Дехто захищає принцип невинуватості до вироку. Інші вимагають суворого покарання.
Голоси звичайних киян
Віктор, пенсіонер з Троєщини, онук якого служить в іншій частині, висловлює стурбованість. Він пам’ятає радянську армію, знає про дідівщину та зловживання. Сподівався, що нові Збройні Сили України будуть іншими.
«Хлопці гинуть на передовій, а тут такі речі діються в тилу», – каже він, сидячи на лавці біля під’їзду. Поруч граються діти, не розуміючи дорослих розмов. Але саме для них, для майбутнього цих дітей, зараз воюють українські солдати.
Молода киянка Дарина, волонтерка, яка регулярно відправляє допомогу на фронт, ділиться враженнями в інтерв’ю. Вона організувала вже десятки збірок для військових. І кожна така історія для неї – особиста образа.
«Ми збираємо по гривні, по десять, по сто. А хтось просто використовує систему для особистої вигоди», – не приховує розчарування Дарина.
Важливість справедливості
Ця справа стала тестом для української правової системи. Чи зможе вона довести, що закон однаковий для всіх? Що ні посада, ні звання не дають права порушувати правила? Кияни уважно спостерігають за розвитком подій.
Правоохоронні органи запевняють, що розслідування триватиме об’єктивно. Всі факти будуть перевірені, всі свідки заслухані. Суд винесе вирок на підставі доказів, а не емоцій.
Але емоції є. І вони зрозумілі. Кожна родина, яка проводжала рідну людину на війну, має право на впевненість. Впевненість, що їхній боєць використовується за призначенням. Що його життя і здоров’я не ставляться під загрозу заради чиїхось особистих інтересів.
Київ продовжує жити своїм життям. Кафе відчиняються вранці, діти йдуть до школи, метро перевозить мільйони пасажирів. Але за цією звичністю – постійна тривога за тих, хто на передовій. І гостра реакція на будь-яку несправедливість щодо них.
Справа командира 43-ї ОАБ – це не просто кримінальне провадження. Це питання довіри, честі та справедливості. Питання, яке зараз хвилює багатьох киян та всіх українців.
