Компроміси заради миру: про що мовчать і що кажуть кияни
Центральна площа столиці залита сонячним світлом. Травневий день видався теплим, люди поспішають у справах. Зупиняю перехожих із простим, але непростим запитанням: “Чи готові українці до компромісів заради завершення війни?” Обличчя змінюються миттєво — хтось насторожується, хтось зітхає, а дехто просто відмовляється відповідати.
“Яких саме компромісів?” — перепитує Марина, 43-річна вчителька з Солом’янського району. Її погляд стає пильним. “Якщо ви про територіальні поступки — ні. Моя родина з Херсонщини, ми бачили окупацію. Це не компроміс, це капітуляція“.
Після двох років повномасштабної війни розмови про умови миру стають все частішими в київських кав’ярнях, на кухнях і в громадському транспорті. Нещодавнє опитування, проведене соціологічною групою “Рейтинг”, показало, що 87% українців не готові віддавати території в обмін на припинення вогню. Але що думають самі кияни? Що означає “мир” для тих, хто прокидався під звуки вибухів у лютому 2022-го?
Погляди з передової
Вулиця Хрещатик, обідня пора. Біля метро “Майдан Незалежності” зустрічаю Олексія, IT-спеціаліста, який щойно повернувся з ротації. Він вступив до територіальної оборони в перший день вторгнення.
“Мир коштом чого? — його голос звучить втомлено, але твердо. — Я бачив, що залишається після росіян. Компроміси — це не про територію чи людей. Можливо, про терміни вступу до НАТО або інші політичні питання. Але не про Донбас чи Крим”.
Голос старшого покоління
На Подолі, в затишній кав’ярні неподалік від Контрактової площі, спілкуюся з Надією Петрівною — 67-річною пенсіонеркою, яка все життя пропрацювала вчителькою історії.
“Знаєте, я пам’ятаю ще СРСР, — каже вона, помішуючи чай. — Тоді нам теж розповідали про “компроміси”. А потім ми прокидалися в іншій країні без права голосу. Я не хочу, щоб мої онуки жили під окупацією. Краще довша війна, ніж фальшивий мир“.
Думки молоді
Цікаво, що молодше покоління має схожу позицію, хоча й висловлює її інакше. Микола, 23-річний студент КНУ імені Шевченка, якого я зустріла біля університетського червоного корпусу, розмірковує:
“Звичайно, всі хочуть миру. Але питання в тому, який це мир? Якщо це заморожений конфлікт на десятиліття — ні, дякую. У нас уже був “мир” після 2014-го. Чим він закінчився? Повномасштабним вторгненням”.
За даними Київського міжнародного інституту соціології, понад 80% українців вважають, що справжній мир можливий лише після повернення всіх окупованих територій. При цьому соціологи відзначають, що столичний регіон демонструє найвищий рівень непохитності щодо територіальних поступок — 89%.
Історії переселенців
На Оболоні, біля набережної Дніпра, зустрічаю подружжя переселенців з Маріуполя — Сергія та Ірину. Вони перебралися до Києва після втрати дому в перші місяці війни.
“Компроміс? — Ірина дивиться на воду, ніби шукаючи там відповідь. — Ми вже все втратили. Наш дім, наше місто. Якби нам запропонували мир ціною Маріуполя два роки тому, можливо, я б вагалася. Але тепер… Я не хочу, щоб це повторилося в інших містах. Якщо ми погодимося на компроміси сьогодні, завтра вони прийдуть далі”.
Сергій додає: “Єдиний прийнятний компроміс — це коли росіяни йдуть з усіх наших територій, а ми, можливо, не вимагаємо повної компенсації за всі руйнування. Але навіть це звучить як утопія”.
Волонтери та психологи
На Печерську, в одному з численних хабів для допомоги армії, знайомлюся з Тамарою, координаторкою волонтерського руху. Її руки постійно в русі — сортують одяг, ліки, продукти.
“Мені здається, говорити про компроміси — це привілей тих, хто не втратив рідних, — каже вона, не відриваючись від справи. — У нас тут багато таких, хто не може навіть чути про поступки. Їхні сини, чоловіки, брати віддали життя не для того, щоб потім хтось за столом переговорів усе перекреслив”.
Дмитро, військовий психолог, з яким ми поспілкувалися в парку Шевченка, пояснює: “Суспільство травмоване війною. Розмови про компроміси викликають тривогу і гнів не тому, що люди не хочуть миру, а тому що вони бояться зради і повторення кошмару. Це нормальна реакція на ненормальні обставини”.
Економічний аспект
Цікаво, що економічні аргументи також впливають на ставлення киян до можливих компромісів. Андрій, підприємець із Подолу, зауважує: “Який сенс у мирі, якщо наша економіка буде знищена страхом перед новим нападом? Жодні інвестиції не прийдуть у країну з невизначеними кордонами і загрозою нової війни”.
Можливі варіанти
Попри категоричність у питанні територій, деякі кияни все ж бачать простір для інших компромісів. Олена, юристка з міжнародного права, розмірковує: “Можливо, можна говорити про демілітаризовані зони на певний період, міжнародні гарантії безпеки, особливі умови для російськомовного населення в межах України. Але не про зміну кордонів”.
Що таке справжній компроміс?
У Києві, місті, яке пам’ятає обстріли і блекаути, тема компромісів залишається надзвичайно чутливою. Спілкуючись із десятками киян різного віку і соціального статусу, я помітила, що більшість об’єднує одне — готовність терпіти труднощі війни довше, ніж пристати на умови, які поставлять під загрозу майбутню безпеку країни.
“Справжній компроміс — це коли обидві сторони поступаються чимось, — підсумовує Валентина, історикиня з Національного музею історії України. — Але чим ще може поступитися Україна, крім своєї територіальної цілісності і суверенітету? Ми вже віддаємо найдорожче — життя наших людей. Думаю, мир прийде тоді, коли росіяни зрозуміють, що ціна цієї війни для них надто висока”.
Коли вечір опускається на Київ, і ліхтарі засвічуються на Андріївському узвозі, думки про мир і війну не полишають. Місто, яке пережило стільки в своїй тисячолітній історії, знову стоїть перед викликом. І голос його мешканців звучить напрочуд одностайно — мир має бути справедливим, інакше це не мир, а лише пауза перед наступною війною.
