Щоранку, коли проходжу повз кав’ярню на Подолі, чую обривки розмов. Люди говорять про те, що хвилює кожного. Про війну, про майбутнє, про те, коли зможемо планувати життя наперед. І неминуче виникає питання виборів.
Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати опитування, яке показує цікаву динаміку. Виявляється, дедалі більше українців вважають, що йти до урн можна лише тоді, коли замовкнуть гармати назавжди. Не просто після припинення вогню, а після повноцінної мирної угоди.
Зростання підтримки виборів після миру
Цифри говорять самі за себе. Якщо в грудні минулого року 59% опитаних дотримувалися цієї позиції, то на початку березня їх уже 69%. Зростання істотне, і воно багато про що свідчить.
Зустрічаю Олександра біля метро Либідська. Чоловік працює водієм, возить киян містом щодня. Він каже, що голосувати під час війни було б неправильно. “Як я можу думати про вибори, коли мій брат на фронті? Коли тисячі людей не зможуть прийти на дільниці, бо захищають нас? Це несправедливо”, — ділиться він.
Методологія дослідження
Дослідження проводили з першого по восьме березня. Методом обрали телефонні інтерв’ю, випадково набираючи мобільні номери. Опитали тисячу три людини віком від вісімнадцяти років. Усі вони на момент дзвінка перебували на підконтрольній Україні території.
Зміна в групах респондентів
Цікаво, що кількість тих, хто готовий голосувати після припинення вогню та отримання гарантій безпеки, значно зменшилася. Якщо в грудні таких було 23%, то тепер лише 13%. Схоже, люди стали обережнішими, менш схильними до компромісів у цьому питанні.
Марія Петренко, викладачка з Оболоні, пояснює свою позицію просто. “Припинення вогню може бути тимчасовим. А мирна угода — це зовсім інше. Це коли можна вільно дихати, планувати, відбудовувати. Ось тоді й обирати владу, яка займатиметься цією відбудовою”, — каже вона під час нашої зустрічі в одній із шкільних аудиторій.
Прихильники виборів під час війни
Є й інша група українців. Дванадцять відсотків переконані, що вибори потрібно проводити ще до завершення бойових дій. Упродовж минулого року цей показник тримався стабільно на рівні десяти-дванадцяти відсотків. Ці люди аргументують своє бачення необхідністю легітимності влади, важливістю демократичних процедур навіть у складних обставинах.
Андрій, активіст із Печерська, належить саме до цієї групи. “Демократія не може чекати. Якщо ми відкладаємо вибори на невизначений термін, ризикуємо втратити те, за що боремося”, — переконаний він. Розумію його логіку, хоча більшість киян, з якими спілкуюся, думають інакше.
Точність результатів
Соціологи зазначають, що формальна похибка такого опитування за звичайних обставин не перевищувала б чотирьох відсотків для показників близько п’ятдесяти відсотків. Для менших показників похибка ще меншає. Утім війна вносить свої корективи. Додається певне систематичне відхилення, яке важко точно розрахувати.
Проте дослідники впевнені, що результати зберігають високу репрезентативність. Вони дозволяють досить надійно зрозуміти, чим дихає суспільство, що відчувають люди, які щодня долають виклики воєнного часу.
Динаміка змін протягом року
Зіставляючи ці дані з попередніми опитуваннями, бачу чітку тенденцію. У вересні минулого року одинадцять відсотків українців підтримували проведення виборів до припинення вогню. Наприкінці року цей показник знизився до десяти відсотків. Тобто позиції практично не змінюються в цій групі.
Натомість серед тих, хто чекає на остаточний мир, відбувається помітне зростання. Це говорить про те, що українці стають виваженішими. Вони розуміють різницю між перемир’ям та справжнім миром. Між паузою у війні та її завершенням.
Емоційний вимір питання
Сидячи ввечері на лавці у Маріїнському парку, спостерігаю за людьми, які повертаються додому після роботи. Кожен несе свою історію, свої надії, свої страхи. І майже кожен має чітку думку про те, коли країні потрібні вибори.
Це питання не технічне. Воно глибоко емоційне, пов’язане з відчуттям справедливості, безпеки, майбутнього. Коли розмовляєш із киянами різного віку та професій, розумієш, що для більшості з них вибори після війни — це не про політику. Це про право обирати в умовах, коли всі громадяни можуть вільно взяти участь у процесі.
Голоси киян
Олена Ковальчук, пенсіонерка з Теремків, формулює це по-своєму. “Мій онук служить. Поки він там, я не піду голосувати. Хочу, щоб він теж мав цей голос. Щоб усі наші хлопці та дівчата, які зараз на передовій, могли сказати своє слово”, — ділиться вона, коли зустрічаємося біля продуктового магазину.
Така позиція резонує з багатьма. Вона відображає не просто статистику, а живе відчуття справедливості. Відчуття того, що демократія має працювати для всіх, а не тільки для тих, кому пощастило бути в тилу.
Практичні виклики організації виборів
Звичайно, є й практичні міркування. Організувати вибори під час активних бойових дій складно. Мільйони людей перебувають за кордоном, ще мільйони — на окупованих територіях. Як забезпечити їхню участь? Як гарантувати чесність процесу в умовах, коли частина країни фізично недоступна?
Ці питання обговорюють у київських кав’ярнях, у транспорті, на кухнях. І чим більше люди думають про це, тим більше схиляються до очікування справжнього миру. Не ілюзії спокою, а реального завершення війни.
Стратегічне мислення українців
Дані опитування показують, що українці здатні мислити стратегічно навіть у найважчі часи. Вони готові чекати, якщо це означає більшу справедливість та інклюзивність. Вони розуміють цінність демократії, але також розуміють, що справжня демократія можлива лише в умовах миру.
Повертаючись увечері додому Хрещатиком, думаю про те, скільки всього пережили кияни за останні роки. Скільки рішень, великих і малих, довелося приймати. І в цьому контексті їхня позиція щодо виборів виглядає зрілою та виваженою.
Право на майбутнє
Вони хочуть обирати майбутнє тоді, коли це майбутнє справді належатиме їм. Коли не буде загрози, не буде примусу, не буде неможливості для мільйонів взяти участь. Коли вибори стануть справжнім відображенням волі народу, а не її фрагментом.
Цифра 69% — це не просто статистика. Це голос людей, які пройшли через випробування і знають ціну свободі. Це їхнє право визначати, коли та як обирати тих, хто вестиме країну далі. І це право варто поважати.
