Повернення депортованих дітей з окупації: ще 16 дітей повернуто в межах ініціативи Bring Kids Back
Вчора ввечері до України повернулися ще 16 дітей, яких раніше депортували чи незаконно вивезли на територію росії та тимчасово окуповані території. Ця група дітей віком від 2 до 16 років стала частиною успішної операції в рамках ініціативи Bring Kids Back UA.
Стоячи на пероні Центрального вокзалу, я спостерігала за цією зворушливою сценою. Втомлені, але щасливі обличчя дітей, які нарешті ступили на рідну землю. Дехто міцно тримав у руках невеличкі рюкзаки з усім, що залишилося від їхнього “тамтешнього” життя. Найменшенька дівчинка, Софійка, не випускала з рук потертого ведмедика – єдину згадку про домівку, яку вона пам’ятала.
“Спочатку діти були розгублені, навіть налякані. Але коли побачили рідних, їхні очі засяяли,” – розповіла мені Оксана Петренко, координаторка проєкту з повернення дітей. “Деяким малюкам довелося наново знайомитися з батьками, яких вони майже не пам’ятали.”
За офіційними даними, які надала Національна платформа “Діти війни”, понад 19 500 українських дітей були депортовані чи переміщені на територію росії та окуповані території. Проте реальна цифра може бути значно більшою. На сьогодні вдалося повернути 388 дітей.
Історія Максима
Історія 13-річного Максима з Херсонщини особливо вразила мене. Хлопчик опинився в “літньому таборі” в Криму ще влітку 2022 року. Тоді російські окупанти обіцяли батькам “двотижневий відпочинок для дітей”. Натомість Максим провів у неволі понад рік.
“Нам казали, що України більше не існує, що наші батьки від нас відмовилися,” – тихо розповідає підліток, поглядаючи на маму, яка не стримує сліз. “Я завжди знав, що це неправда. Мама б ніколи мене не покинула.”
Мама Максима, Світлана, півтора року шукала сина через усі можливі канали. “Я зверталася до міжнародних організацій, писала в усі інстанції. Весь цей час жила лише надією,” – ділиться жінка.
Процес повернення
Процес повернення дітей надзвичайно складний і вимагає координації багатьох сторін. Катерина Рашевська, правозахисниця ГО “Регіональний центр прав людини”, пояснює: “Кожна історія унікальна і потребує індивідуального підходу. Ми працюємо через посередників у третіх країнах, залучаємо міжнародні організації, використовуємо різні дипломатичні канали.”
Для повернення останньої групи дітей знадобилося майже три місяці перемовин та підготовки. Операція проходила за підтримки Офісу Президента України, Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій та міжнародних партнерів.
Уповноважений Президента України з прав дитини Дар’я Герасимчук підкреслює: “Кожна дитина, яка повертається – це маленька, але надзвичайно важлива перемога. За цими цифрами стоять долі конкретних дітей, травмовані душі, які потребуватимуть нашої підтримки ще довго.”
Зворушливі зустрічі
Вчора я спостерігала, як 9-річна Аліса нарешті обійняла бабусю. Дівчинка з Маріуполя втратила батьків під час бомбардувань і була вивезена окупантами. “Я думала, що більше ніколи її не побачу,” – шепоче літня жінка, гладячи онуку по голові. “Це справжнє диво.”
Шлях до відновлення
Проте повернення додому – лише початок довгого шляху. Після пережитого дітям необхідна психологічна допомога та час для адаптації. У київському центрі соціально-психологічної реабілітації мені розповіли, що діти, які повернулися з окупації, часто страждають від тривожності, нічних кошмарів та страхів.
“Деякі діти боялися розмовляти українською, інші – розповідати про те, що з ними відбувалося,” – пояснює психологиня Марина Ковальчук. “Ми працюємо з кожною дитиною індивідуально, допомагаємо відновити відчуття безпеки та довіри.”
Підтримка громади
На Софійській площі я зустріла волонтерів ініціативи “Діти – майбутнє України”. Вони збирають речі, іграшки та книжки для дітей, які повертаються з окупації. “Багато хто приходить з порожніми руками, без жодних особистих речей,” – розповідає Олена, координаторка акції. “Ми хочемо, щоб вони відчули – вдома на них чекають і про них дбають.”
Ініціатива Bring Kids Back UA продовжує роботу над поверненням усіх українських дітей. “Кожен випадок – це окрема історія, окрема боротьба,” – підкреслює Дар’я Герасимчук. “Але ми не зупинимося, доки кожна дитина не повернеться додому.”
Вчора на вокзалі я спостерігала, як маленький хлопчик, років п’яти, міцно тримав маму за руку і тихо запитав: “Ми тепер назавжди разом?”. “Так, синку, назавжди,” – відповіла жінка, і в цих простих словах відчувалася вся біль і радість моменту.
Прогулюючись вечірнім Хрещатиком після цієї зустрічі, я думала про тисячі дітей, які все ще чекають на повернення. За кожною цифрою статистики – маленька людина з власною історією, надіями та страхами. І наш обов’язок – зробити все можливе, щоб повернути їх додому.
