Сіре осіннє небо нависає над Києвом, коли на залізничному вокзалі зустрічаю Марину Петренко. Три місяці тому її 14-річний син Артем повернувся з окупованої території. Жінка міцно стискає в руках горнятко з кавою, ніби намагається зігрітись не лише тілом, але й душею.
“Найстрашніше – це невідомість,” – каже вона тихо. – “Коли не знаєш, чи твоя дитина має що їсти, чи в безпеці, чи пам’ятає тебе взагалі.”
Історія родини Петренків – одна з сотень подібних, що розгортаються на тлі війни. За даними Національного інформаційного бюро, понад 19 500 українських дітей були незаконно депортовані чи переміщені на територію Росії та тимчасово окупованих територій. Повернути вдалося трохи більше 380.
“Мамо, я не забув українську”
Марина розповідає, як навесні 2022 року її син перебував у бабусі на Херсонщині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, зв’язок обірвався. А потім надійшла інформація, що дітей з села вивезли на “відпочинок”.
“Відпочинок” перетворився на рік випробувань. Артема разом з іншими дітьми утримували в так званому “оздоровчому таборі” в Криму, де намагалися переконати, що Україна їх покинула.
“Коли син повернувся, перше, що сказав: ‘Мамо, я не забув українську’. І тоді я не стрималась, розплакалась,” – Марина витирає сльози.
Процес повернення Артема став можливим завдяки міжнародним організаціям та координації українських державних структур. Родина чекала майже рік, збираючи документи та доводячи родинні зв’язки.
Координаційний центр: шлях додому
У затишному офісі на Подолі працює команда Координаційного центру з повернення дітей. Серед них – Ольга Ковальчук, психологиня з 15-річним досвідом.
“Кожна дитина, яка повертається, має свою історію травми,” – пояснює вона. – “Наше завдання – створити безпечний простір для адаптації та реінтеграції.”
За словами Ольги, діти часто повертаються з викривленим сприйняттям дійсності. В “таборах” їм нав’язували антиукраїнську пропаганду, забороняли спілкуватися рідною мовою, змушували співати гімн країни-агресора.
“Ми розробили спеціальну програму психологічної підтримки, яка враховує ці особливості,” – додає психологиня. – “Важливо не тиснути на дитину, дати їй час осмислити пережите.”
“Синочку, я тебе шукатиму скрізь”
На Оболоні зустрічаю ще одну героїню – Наталію Коваленко. Її очі світяться особливою рішучістю. Наталія власноруч вирушила на пошуки свого 10-річного сина Максима, якого разом із класом вивезли з Маріуполя.
“Я їздила через п’ять країн, ночувала на вокзалах, шукала будь-які контакти,” – розповідає жінка. – “Казала собі щодня: ‘Синочку, я тебе шукатиму скрізь’.”
Наталія знайшла сина в одному з дитячих будинків у Підмосков’ї, куди його привезли з “розподільчого центру”. Повернути дитину допомогли правозахисники та українські дипломати.
“Максим спочатку боявся говорити українською,” – згадує Наталія. – “Перші тижні просто мовчав. Потім потроху почав розповідати, як їм казали, що батьки їх покинули, що в Україні всім байдуже до них.”
Система протидії викраденням
У Міністерстві реінтеграції тимчасово окупованих територій пояснюють, що створено спеціальний механізм повернення дітей. Він включає пошук інформації, встановлення місцезнаходження дитини, документальне підтвердження особи та безпосередньо процес репатріації.
“Це колосальна робота десятків структур та сотень людей,” – зазначає Дарина Ковальська, представниця Міністерства. – “На жаль, країна-агресор використовує дітей як інструмент політичного тиску та пропаганди.”
За її словами, найбільша проблема – відсутність доступу до інформації про дітей на окупованих територіях. Часто єдиним джерелом даних стають свідчення тих, хто зміг виїхати, або супутникові знімки місць утримання.
Нове життя після повернення
На дитячому майданчику в парку Шевченка граються діти. Серед них – 8-річна Софійка, яка повернулася з окупації півроку тому. Її мама, Катерина Бондаренко, спостерігає за донькою з лавочки.
“Софійка щоночі прокидалася від кошмарів перші місяці,” – ділиться Катерина. – “Зараз стало краще. Ходимо на заняття з арт-терапії, займаємося спортом. Життя потроху налагоджується.”
Психологи центру підтримки радять батькам бути терплячими та створювати для дітей стабільну рутину. Важливо відновити відчуття безпеки та передбачуваності, якого діти були позбавлені в неволі.
“Наші діти – найсильніші,” – каже Катерина, дивлячись на доньку. – “Вони витримали те, що не кожен дорослий зміг би. Тепер наше завдання – допомогти їм заново навчитися бути просто дітьми.”
Міжнародна підтримка та перспективи
Україна активно співпрацює з міжнародними організаціями у питанні повернення дітей. Представництво ЮНІСЕФ в Україні, Міжнародний комітет Червоного Хреста та інші структури надають юридичну, гуманітарну та психологічну допомогу.
“Кожне повернення – це маленька перемога,” – підкреслює Ольга з Координаційного центру. – “Але попереду ще багато роботи. Тисячі дітей все ще чекають на порятунок.”
Державні органи продовжують створювати механізми документування цих злочинів та притягнення винних до відповідальності. Адже незаконне переміщення дітей – це воєнний злочин та злочин проти людяності.
***
Коли прощаюся з Мариною на вокзалі, вона показує мені фото з телефону – Артем усміхається, тримаючи в руках новий велосипед.
“Знаєте, він тепер кожен день катається,” – каже мати з теплою усмішкою. – “Каже, що це відчуття свободи, коли вітер у волоссі… Думаю, саме так виглядає повернення до життя – крок за кроком, день за днем.”
А за вікном кав’ярні осінній дощ потроху вщухає, і з-за хмар пробивається сонячний промінь. Точнісінько як надія, що поступово повертається в серця українських родин.
