Осінній ранок у Києві. Спостерігаю, як молода жінка на візку намагається потрапити до магазину без пандуса. Перехожі зупиняються, допомагають їй подолати сходи. Така картина — не рідкість у нашому місті, де питання інклюзивності залишається гострим попри всі зміни останніх років.
В Україні проживає понад 2,7 мільйона людей з інвалідністю. Це майже 6% населення країни. Кожен із них щодня стикається з викликами, які для більшості з нас просто непомітні: відсутність пандусів, нерозумні проекти “доступного середовища”, громадський транспорт без низької підлоги.
“Коли я вперше спробувала самостійно дістатись з Оболоні до центру міста, то витратила майже три години,” — розповідає Марина Коваленко, активістка з прав людей з інвалідністю. “Половина станцій метро досі не пристосована для візочників, а про маршрутки я навіть не говорю.”
На Майдані Незалежності зустрічаю Олексія Петренка, координатора проєкту “Київ без бар’єрів”. Він показує на нещодавно збудований пандус біля одного з торговельних центрів: “Бачите, кут нахилу майже 45 градусів. Це не допомога, а небезпека. Хто проектував? Хто приймав таке ‘рішення’?”
Законодавство є, але реалізація кульгає
Юридично Україна зробила значні кроки вперед. У 2009 році наша країна ратифікувала Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю. У 2018 році термін “інвалід” офіційно замінено на “особа з інвалідністю”. Прийнято десятки нормативних актів для забезпечення доступності.
“Проблема не в законах — вони в нас непогані. Проблема в їхньому виконанні,” — пояснює Валентина Бутенко, юристка ГО “Доступно UA”. “Немає ефективного механізму контролю та відповідальності. Будівельники економлять на доступності, а органи контролю часто заплющують на це очі.”
Прогулюючись Подолом, помічаю новий інклюзивний майданчик біля школи №45. Директорка закладу Наталія Кравчук із гордістю демонструє пристосований вхід, ліфт та спеціально обладнані туалети: “У нас навчається 17 дітей з особливими освітніми потребами. Ми намагаємося створити середовище, де кожна дитина почувається рівною.”
Війна загострила проблеми
Повномасштабне вторгнення створило нові виклики. За даними Міністерства соціальної політики, кількість людей з інвалідністю в Україні зросла на понад 300 тисяч через бойові дії. Евакуація, доступ до укриттів, медична допомога — всі ці питання набули особливої гостроти.
“Під час повітряної тривоги я просто залишаюся вдома,” — ділиться Сергій Мельник, мешканець Солом’янського району. “У моєму будинку укриття в підвалі, куди на візку неможливо спуститися. Живу на сьомому поверсі, ліфт вимикається. Така реальність.”
Волонтерка Олена Савчук працює з військовими, які отримали інвалідність: “Ці хлопці захищали нас, а тепер не можуть нормально пересуватися містом. Один боєць сказав мені: ‘На фронті було легше, ніж тепер боротися з бордюрами та сходами’.”
Позитивні зрушення все ж є
Незважаючи на всі труднощі, прогрес помітний. У Києві з’явилося більше низькопідлогового транспорту. За останні п’ять років кількість доступних станцій метро збільшилася вдвічі. Активно розвивається інклюзивна освіта.
“Я бачу зміни щодня,” — говорить Тарас Шевченко, співзасновник ініціативи “Доступний Київ”. “П’ять років тому я майже не зустрічав людей на візках у центрі міста. Зараз їх значно більше. Це означає, що місто стає доступнішим, а суспільство — більш інклюзивним.”
У парку Шевченка зустрічаю групу молоді, серед яких двоє людей з порушеннями слуху. Вони спілкуються жестовою мовою, інші учасники також підтримують розмову жестами. Вікторія, одна з дівчат, розповідає: “Ми вивчаємо українську жестову мову разом. Це не тільки про комунікацію, це про повагу і рівність.”
Шлях до справжньої інклюзії
Експерти наголошують: інклюзія — це не лише пандуси та ліфти. Це зміна ставлення суспільства, це рівні можливості у працевлаштуванні, освіті, культурі.
“Багато роботодавців все ще бояться брати на роботу людей з інвалідністю,” — зауважує Максим Щербатюк, директор Центру працевлаштування для людей з інвалідністю. “Хоча наш досвід показує, що такі працівники часто більш мотивовані та відповідальні.”
Архітектор Денис Васильєв, який спеціалізується на універсальному дизайні, ділиться: “Коли ми проектуємо простір, доступний для всіх, виграють усі користувачі. Пандуси потрібні не лише людям на візках, а й батькам з дитячими візочками, літнім людям, кур’єрам з тяжкими сумками.”
Сьогодні питання інклюзії виходить за межі просто фізичної доступності. Соціальні мережі, веб-сайти державних установ та приватних компаній мають бути адаптованими для користувачів із порушеннями зору чи слуху.
Марія Павленко з Київської бібліотеки імені Тараса Шевченка розповідає про нові проєкти: “У нас тепер є книги шрифтом Брайля, аудіокниги та спеціальні комп’ютери з програмами екранного доступу. Ми проводимо інклюзивні читання для дітей, щоб змалку вчити їх бачити в інакшості не проблему, а різноманіття.”
Київ змінюється. Повільно, часом незграбно, але невпинно рухається до більшої доступності. Кожна нова знижка на тротуарі, кожна тактильна плитка, кожен жест підтримки — це крок до міста, де кожен може почуватися повноцінним громадянином.
Ідучи Хрещатиком, помічаю хлопця на візку, який впевнено і самостійно рухається тротуаром. Він усміхається перехожим, зупиняється біля вуличного музиканта послухати музику. Це і є образ справжньої інклюзії — коли людина з інвалідністю може просто жити, не думаючи щомиті про бар’єри та обмеження.
Шлях до повноцінної інклюзії ще довгий, але кожен крок на цьому шляху важливий. І цей шлях ми маємо пройти разом.
