Серпневий путч 1991 Київ хроніка вирішальних днів
Сонячний серпневий ранок 19 серпня 1991 року назавжди змінив історію. Я тоді ще не працювала журналісткою, але ці події закарбувалися в пам’яті кожного киянина. Коли о 6 ранку з радіоприймачів і телевізорів пролунало повідомлення про “хворобу” Михайла Горбачова та створення ДКНС, Київ, як і вся країна, завмер у напруженому очікуванні.
“Ми прокинулися в іншій країні,” – згадує Олександр Петренко, тоді 35-річний інженер з Оболоні. “По телевізору крутили «Лебедине озеро», а в душі – холодний страх, що все повертається назад.”
Перші години путчу
На Хрещатику люди збиралися групами, напружено обговорюючи новини. Біля будівлі Верховної Ради з ранку почали з’являтися перші мітингувальники. Тривога відчувалася у повітрі – багато хто пам’ятав танки в Тбілісі та Вільнюсі.
До обіду в центрі Києва зібралися тисячі людей. Біля пам’ятника Шевченку студенти, інтелігенція, робітники – усі в тривожному очікуванні. Хтось приніс транзистор, люди по черзі слухали новини. Коли передали про спротив у Москві, площа вибухнула оплесками.
“Ми стояли пліч-о-пліч – зовсім незнайомі люди, але в той момент такі близькі,” – розповідає Марія Ковальчук, тоді викладачка Київського університету. “Хтось приніс синьо-жовтий прапор – люди розступилися, даючи дорогу. Якась жінка поруч зі мною плакала.”
Реакція влади
На засіданні Президії Верховної Ради УРСР того дня не ухвалили чіткої позиції щодо ДКНС. Голова ВР Леонід Кравчук зайняв вичікувальну позицію, закликаючи до спокою та виваженості. Проте депутати демократичного спрямування вже готували проект проголошення незалежності.
Біля будівлі КДБ на Володимирській вулиці чергували посилені наряди міліції. У військових частинах Київського гарнізону оголосили підвищену готовність. На вулицях з’явилися патрулі.
“Моїм головним страхом були танки,” – згадує Віктор Саєнко, тоді водій таксі. “Ми всі пам’ятали Чехословаччину, Афганістан. Кожен звук військової техніки змушував здригатися.”
Поворотний момент
20 серпня в Києві почалася позачергова сесія Верховної Ради. На площі перед парламентом зібралося понад 50 тисяч людей. Синьо-жовтих прапорів ставало дедалі більше. У місті з’явилися перші листівки із закликом до загального страйку.
Того ж дня з Москви почали надходити обнадійливі новини: путч провалювався, війська відмовлялися виконувати накази путчистів. На Хрещатику незнайомі люди обіймали одне одного, почувши про те, що біля Білого дому в Москві військові переходять на бік народу.
“Ми зібрали ‘українську сотню’ – близько 90 киян, які добровільно вирушили до Москви підтримати оборону Білого дому,” – розповідає Микола Поровський, тоді народний депутат. “Серед них були студенти, робітники, інтелігенція – звичайні кияни, готові захищати свободу.”
Перемога демократії
21 серпня стало переломним. ДКНС зазнав остаточної поразки. Біля пам’ятника Леніну на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності) зібрався багатотисячний мітинг. Люди скандували: “Україна буде вільна!” та “Геть КПРС!”.
У повітрі відчувалося, що історія твориться на наших очах. На стінах будинків з’явилися написи: “Незалежність!”, “Воля Україні!”. Біля міської ради зібралися активісти Народного Руху, вимагаючи негайного зняття радянської символіки з адміністративних будівель.
Народження незалежності
24 серпня Верховна Рада ухвалила історичний Акт проголошення незалежності України. Хрещатик заполонили люди з квітами та прапорами. Біля будівлі парламенту співали гімн “Ще не вмерла Україна”. Багато хто плакав – від щастя, від усвідомлення історичності моменту.
“То був день, коли ми нарешті відчули себе господарями у власному домі,” – згадує Галина Мельник, вчителька історії. “Мій батько, якого репресували в 40-х, дожив до цього дня. Він тримав у руках синьо-жовтий прапорець і просто мовчки плакав.”
У наступні дні в Києві почали змінювати назви вулиць, знімати радянські символи. Біля будівлі КДБ демонтували пам’ятник Дзержинському. Місто швидко змінювало своє обличчя, скидаючи радянські шати.
На Софійській площі щодня збиралися люди, обговорюючи майбутнє незалежної України. У повітрі витала ейфорія, надія на швидкі зміни, демократичний розвиток та процвітання.
Епілог
Сьогодні, озираючись на ті дні, розумієш, що серпень 1991 року став справжнім народженням сучасної України. Ми пройшли довгий шлях – Помаранчевий Майдан, Революцію Гідності, війну за незалежність. Але саме ті серпневі дні заклали фундамент, на якому будується наша держава.
Для мене як журналістки історія серпневого путчу – не просто сторінка в підручнику. Це живі спогади киян, емоції, страхи і надії, які змінювали обличчя нашого міста з кожною годиною. Це історія про мужність звичайних людей, які повірили у свободу і не побоялися її захищати.
Сьогодні на Майдані Незалежності нове покоління киян насолоджується літнім вечором. Мало хто з молоді замислюється, що саме тут, на цій бруківці, 33 роки тому вирішувалася доля їхньої країни. Але пам’ять про серпневі дні 1991 року житиме, поки б’ються серця свідків тих подій – подій, які змінили історію нашого міста і всієї України.
