Вранці чую сирену і машинально рахую: скільки дітей сьогодні прокинулося під звук тривоги? Ця думка не дає спокою вже третій рік. За офіційними даними, війна забрала життя понад 520 українських дітей. Але за кожною цифрою – окрема історія, обірвані мрії та невимовний біль батьків.
Сьогодні я розповім про трьох дітей, чиї історії особливо вразили мене як журналістку. Їхні імена мали б звучати в зовсім інших обставинах – на шкільних лінійках, спортивних змаганнях чи концертах. Натомість вони стали символами нашої національної травми.
Тимофій із Маріуполя: мріяв про футбол
Познайомилася з родиною Тимофія під час підготовки репортажу про переселенців з Маріуполя. Його мама Оксана тримала в руках фото усміхненого хлопчика з футбольним м’ячем. Тимофію було лише десять.
«Він прокидався о шостій ранку, щоб потренуватися перед школою. Казав, що гратиме за збірну України», – розповідає Оксана, гортаючи фотографії в телефоні.
2 березня 2022 року їхній будинок на Східному потрапив під обстріл. Родина ховалася в підвалі, але Тимофій вибіг нагору за своїм котом Мурчиком. Цієї миті пролунав вибух.
«Я бачила, як дитячі футболки сохнуть на балконах по всьому Подолу, і щоразу думаю про його колекцію форм різних команд. Він так пишався нею», – додає мама Тимофія, витираючи сльози.
Футбольний клуб, де тренувався хлопчик, заснував щорічний дитячий турнір його імені. Торік на Оболонській набережній зібралося понад сто юних футболістів віком від 8 до 12 років. Вони грали за Тимофія.
Ліза з Вінниці: дівчинка з рожевим візком
Історія чотирирічної Лізи сколихнула світ. 14 липня 2022 року російська ракета влучила в центр Вінниці. Того ранку мама Ірина везла дівчинку з синдромом Дауна на заняття з логопедом.
«Ліза обожнювала свій рожевий візочок. Кожен вихід на вулицю для неї був пригодою», – розповіла мені Вікторія, волонтерка центру для особливих дітей, де займалася дівчинка.
Фотографія перекинутого рожевого дитячого візка посеред вулиці облетіла весь світ. Поряд – тіло дівчинки, накрите простирадлом. Ірина вижила, але отримала важкі травми. Дізнавшись про загибель доньки, жінка знепритомніла.
На сторінці Ірини в соціальних мережах – десятки відео, де Ліза танцює, сміється, малює. «Вона тільки навчилася говорити “мама“», – згадує подруга родини Олена, яка зустріла мене біля меморіалу в центрі Вінниці.
У дитячому садку, який відвідувала Ліза, створили куточок її пам’яті. Там – іграшки, малюнки та фотографії усміхненої дівчинки з косичками.
Максим із Харкова: юний музикант
П’ятнадцятирічний Максим навчався в музичній школі і грав на фортепіано. Минулої весни він готувався до конкурсу молодих виконавців.
«Мені подобається, як музика змінює світ навколо. Коли граю Шопена, навіть повітря здається іншим», – цитую слова хлопця з нашого інтерв’ю для рубрики «Юні таланти Харкова», яке ми записали за місяць до трагедії.
9 травня 2022 року Максим з батьками поїхав на дачу в Дергачівському районі. Вони планували забрати речі й повернутись до родичів у Західній Україні. Під час обстрілу снаряд влучив просто в будинок.
«Він мріяв про концерт у філармонії. Казав, що напише симфонію про Україну після перемоги», – розповідає Тетяна Петрівна, вчителька музики Максима, показуючи мені його нотні зошити.
У харківській музичній школі №3 тепер щороку проводять конкурс піаністів імені Максима. На стіні класу, де він займався, висить портрет хлопця та його остання програма: Бах, Бетховен, Станкович.
Замість епілогу
Ці три історії – лише крихітна частина величезної трагедії, яку переживає Україна. За даними ЮНІСЕФ, понад півмільйона українських дітей потребують психологічної допомоги через травматичний досвід війни.
Проходячи Михайлівською площею в Києві, щоразу зупиняюсь біля інсталяції «Діти війни». Порожні парти з іменами та фотографіями загиблих дітей. Люди приносять сюди іграшки, цукерки, олівці. Речі, якими ці діти вже ніколи не скористаються.
Минулого тижня бачила, як літня жінка поклала на одну з парт маленьке червоне яблуко. «Це для моєї онуки. Її звали Софійка», – сказала вона, помітивши мій погляд. Я не знайшла слів для відповіді.
Бо коли говоримо про втрати дітей на війні, будь-які слова видаються порожніми і недостатніми. Ми можемо лише пам’ятати їх – і боротися за те, щоб таких історій більше не з’являлося.
