Маленькі янголи в небі України: історія втраченого дитинства
У свої 7 років Маринка з Харківщини більше не боїться сирен. Коли вони завивають, дівчинка вже автоматично бере свій рюмзачок з іграшками й документами та прямує до підвалу. Там вона знає кожну тріщинку на стіні і малює крейдою замки й принцес, які ніколи не чули про війну.
“Моя донька не пам’ятає життя без обстрілів”, – розповідає мені Олена, мати Маринки, коли ми зустрічаємося в одному з дитячих центрів Харкова. – “Вона вже двічі святкувала день народження під звуки вибухів. Але принаймні вона жива”.
Втрачені життя
Не всім українським дітям так пощастило. За даними Державної служби України з надзвичайних ситуацій, від початку повномасштабного вторгнення Росії загинуло 669 дітей. Ще сотні поранені, тисячі втратили батьків, домівки, здоров’я та дитинство.
“Кожна цифра – це трагедія цілої родини і спільноти”, – пояснює Сергій Крук, психолог, який працює з дітьми у прифронтових зонах. – “Коли гине дитина, це наче зникає ціла галактика можливостей і майбутнього”.
Найбільше дітей постраждало у Донецькій, Харківській, Херсонській та Київській областях. Часто це відбувається під час евакуації, при спробах родин виїхати з небезпечних територій. Лише минулого місяця під час обстрілу евакуаційної колони на Чернігівщині загинули троє дітей віком від 2 до 15 років.
На передовій порятунку
Олександр Петренко з ДСНС щодня бачить наслідки ударів по житлових районах. Його бригада вже десятки разів діставала дітей з-під завалів.
“Найважче – це коли розумієш, що не встигаєш. Коли бачиш дитячу руку серед бетону і розумієш, що допомога вже не потрібна”, – ділиться він, ледве стримуючи сльози. – “Після таких викликів я приходжу додому і просто обіймаю своїх дітей. Годинами”.
Галерея янголів
У Запоріжжі волонтери створили “Галерею янголів” – виставку фотографій загиблих дітей. Кожне фото супроводжується історією та улюбленою іграшкою дитини. Там є знімок 10-річного Тимофія, який мріяв стати пожежником. Є фото 15-річної Софії, яка писала вірші й мала видати свою першу збірку. Поруч – усміхнений Максим, який загинув у свій день народження, коли йому виповнилося 6.
“Ця виставка їздить Україною і світом”, – розповідає Марина Соколова, організаторка проєкту. – “Ми хочемо, щоб кожен розумів: це не просто статистика. Це діти, які могли б змінити світ”.
Міжнародна допомога
Міжнародні організації, включно з ЮНІСЕФ, активно документують злочини проти дітей в Україні. За їхніми оцінками, близько 1,5 мільйона українських дітей потребують психологічної допомоги через пережиту травму.
Дитинство в умовах війни
У школах, де я проводила репортажі, діти знають протоколи безпеки краще, ніж таблицю множення. Вони малюють не тільки сонце й квіти, але й танки, зруйновані будинки, загиблих людей. Вчителі говорять, що це їхній спосіб впоратися з травмою.
Ірина Степанчук працює шкільною психологинею у Краматорську. За її словами, діти пропрацьовують травму через малюнки, але головна проблема – це постійний страх втратити близьких.
“Багато дітей бояться засинати, бо вважають, що вночі може статися щось жахливе”, – каже Ірина. – “Інші постійно перевіряють, чи на місці їхні батьки. Вони вже знають, що людина може зникнути назавжди”.
На сході України в деяких містах дитячі майданчики обгороджені червоно-білою стрічкою – через мінну небезпеку. У таких умовах виростає ціле покоління, яке не пам’ятає життя без війни.
“Моєму сину зараз три роки”, – розповідає Олег з Бахмута, який зараз живе у Дніпрі. – “Коли він чує голосний звук, то не плаче. Він біжить у коридор і лягає на підлогу, закриваючи голову руками. Він навіть не знає, що діти не повинні так жити”.
Покоління травми
Психологи говорять про “покоління травми” – дітей, які виросли в умовах війни і для яких тривога стала нормою. Але попри все, українські діти демонструють неймовірну стійкість.
У Херсоні 14-річна Настя організувала підпільну “школу” для молодших дітей під час окупації. У Сумах 9-річний Денис допомагає плести сітки для військових. У Вінниці діти-переселенці створили театральну студію, де через вистави розповідають свої історії.
“Діти – це наше майбутнє і наша надія”, – каже Валентина Бучок, директорка дитячого реабілітаційного центру “Промінь”. – “Кожна врятована дитяча душа – це перемога над війною. Але кожна втрачена дитина – це непоправна втрата для всього людства”.
Надія на майбутнє
ДСНС продовжує нагадувати про необхідність дотримуватися правил безпеки і не нехтувати тривогами. А рятувальники, як Олександр, продовжують витягувати дітей з-під завалів, часто ризикуючи власним життям.
І поки світ обговорює статистику і геополітику, маленька Маринка з Харківщини просто хоче, щоб її мама перестала плакати ночами. А ще – щоб можна було гуляти у парку без сирен і страху. Про це вона розповіла мені, показуючи свій малюнок: блакитне небо, жовте поле і великий напис “Миру“.
Шістсот шістдесят дев’ять дитячих життів. Шістсот шістдесят дев’ять ненаписаних історій. Шістсот шістдесят дев’ять причин пам’ятати, що війна забирає найцінніше.
