Минулого тижня відвідала конференцію з прав людини, де гостро обговорювалася доля наших співгромадян на тимчасово окупованих територіях. Повертаючись додому Хрещатиком, я не могла позбутися думок про тих, хто залишився по той бік. Як журналістка, яка сім років висвітлює життя столиці, я рідко торкаюся теми окупації, але сьогодні вирішила поділитися з вами непростими питаннями, які хвилюють правозахисників та юристів.
Українське законодавство щодо колабораціонізму викликає серйозні дискусії в професійній спільноті. Правозахисники наголошують: наші закони надто суворо ставляться до громадян, які залишилися на окупованих територіях.
“Люди опинилися між молотом і ковадлом,” — пояснює мені Марина Петренко, юристка з прав людини, яку я зустріла на конференції. “З одного боку — окупаційна влада, з іншого — страх бути звинуваченими у колабораціонізмі після деокупації”.
Марина працює з переселенцями у Солом’янському районі Києва і щодня чує історії про родичів, які залишилися під окупацією.
Хто такий колаборант за українським законом?
Щоб розібратися в цьому питанні, я звернулася до Олексія Середи, експерта з міжнародного права, який погодився зустрітися зі мною в затишній кав’ярні на Подолі.
“Колаборант — це той, хто свідомо та добровільно співпрацює з ворогом на шкоду Україні,” — пояснює Олексій, помішуючи каву. “Але реальність набагато складніша. Уявіть вчительку, яка продовжує навчати дітей за російською програмою, бо її поставили перед вибором: або ти працюєш, або твоя родина голодує”.
Кримінальний кодекс України містить статтю 111-1, яка визначає колабораційну діяльність. Покарання варіюється від обмеження волі до 15 років ув’язнення залежно від тяжкості дій.
Олексій підкреслює, що ключовим для визначення колабораціонізму є саме умисел нашкодити Україні:
“Треба довести, що людина діяла саме з метою допомогти окупантам, а не просто виживала в нелюдських умовах.”
Історії з окупованих територій
Наступного дня я зустрічаюся з Тарасом, який півроку тому виїхав з окупованого Мелітополя. Ми розмовляємо в Маріїнському парку, де осіннє листя шарудить під ногами.
“Моя сестра працює медсестрою в Мелітополі,” — розповідає він. “Вона залишилася, бо доглядає літню матір. Щодня вона рятує людей, серед яких і проукраїнські активісти. Але за нашими законами вона може вважатися колаборанткою, бо працює в медзакладі під російською адміністрацією”.
Історія Тараса непоодинока. За даними правозахисних організацій, на окупованих територіях залишилися мільйони українців, багато з яких щодня стикаються з моральними дилемами.
Що кажуть правозахисники?
“Наше законодавство потребує вдосконалення з урахуванням реалій окупації,” — вважає Катерина Бондаренко з Центру громадянських свобод, з якою я поспілкувалася телефоном.
Вона наголошує, що міжнародне гуманітарне право визнає складність становища цивільного населення під окупацією:
“Четверта Женевська конвенція чітко говорить про захист цивільного населення під час війни. Окупаційна держава несе відповідальність за забезпечення населення, і люди мають право на задоволення базових потреб — їжу, медичну допомогу, освіту”.
Баланс справедливості і милосердя
“Ми не повинні забувати, що після деокупації ці території потрібно буде реінтегрувати,” — наголошує Олег Василенко, суддя у відставці, з яким я зустрілася в Будинку юриста на Ярославовому Валу.
Проходячи повз величні колони будівлі, Олег розмірковує:
“Справедливість важлива, але не менш важливим є милосердя. Треба чітко розрізняти тих, хто активно допомагав ворогу, і тих, хто просто намагався вижити. Інакше ми ризикуємо створити нові лінії поділу в суспільстві”.
Міжнародний досвід і рекомендації
Досвід інших країн, які стикалися з подібними проблемами, може бути корисним для України. Міжнародні експерти рекомендують застосовувати індивідуальний підхід до кожного випадку можливої колаборації.
“У Боснії та Герцеговині, наприклад, використовували підхід перехідного правосуддя,” — розповідає Олексій Середа. “Це означає, що кожен випадок розглядали індивідуально, враховуючи всі обставини та мотиви людини”.
Що можна зробити вже зараз?
Правозахисники пропонують кілька кроків, які допомогли б збалансувати законодавство:
1. Уточнити критерії колабораційної діяльності, враховуючи примус та необхідність виживання
2. Запровадити градацію відповідальності залежно від обставин і мотивів
3. Створити спеціальні комісії за участю психологів та соціологів для оцінки кожного випадку
4. Розробити програми реінтеграції для тих, хто залишався на окупованих територіях
“Найголовніше — не створити атмосферу підозрілості та полювання на відьом після деокупації,” — підсумовує Катерина Бондаренко.
Повертаючись додому вечірнім Києвом, я думаю про тих, хто опинився по той бік лінії фронту. Як суспільство, ми маємо знайти баланс між справедливим покаранням справжніх колаборантів і розумінням складних обставин, в яких опинилися мільйони наших співгромадян.
Київ знає ціну єдності та вміє прощати. Можливо, саме це стане нашою найбільшою силою під час майбутньої реінтеграції всіх українських земель.
